Рефлексія…

Малюнок Ірини Червоної

Маленькі сріблясті вогники палали на небі…Повітря пахло мандаринкою, і вітер то поглинав запах, то, навпаки, видував його зі своїх холодних широких ніздрів, які здатні були охопити все навколо. Годинник малював опів на шосту…Ледь жевріючі, вуличні ліхтарики палали…так, вони все-таки палали, підкреслюючи контури тендітних сніжинок, які нікуди не квапившись, виблискували та, доторкнувшись землі, приречені були на глибокий сон…Небо, наче оповите крижаною павутинкою, все кидало й кидало тих павучків-сніжинок, які так ліниво сповзали по невидимих крижаних нитках додолу…

В квартирі панувала ідеальна тиша, незважаючи на воду, що краплинами відбивалася в дно кухонного умивальника і створювала враження якоїсь порожнечі… Позначка термометра досягала 24…досить-таки тепло, як  на таку «холодригу»…Холодні тремтячі пальці Ксені  ледь тримали ручку чайника, який так ніжно пестився з язиками вогню, що «палав» на плитці. Відчуття холоду ще панувало у розігрітому домашньому повітрі і танув, наче лід на теплих долонях…І цей холод вже 366 днів жбурляв у венах дівчини, чиє життя спіткало горе, що так несподівано перекреслило в душі існування  найближчої людини…її коханої  частинки…її  Марка…Приречена на таку самотність, Ксеня забула, яке це відчуття, коли сонце наповнювало її душу, і посмішка вимальовувала невимовну радість на її тонких пурпурових вустах…Вона забула той погляд, що блискавкою проникав у її чорнезні зіниці  — і вогник спалахував так, що кров кипіла, а  шкіра відчувала дотик «мурашок», які невпинно бігали по всьому тілу туди-сюди, намагаючись натрапити на щось солодке і зникнути.І цим солодким був пристрасний поцілунок, що припиняв всі думки…Але зараз не було нічого такого, щоб могло розвіяти її роздуми, адже щохвилини вони наповнювали її, стомлену від буденності та одноманітності, стомлену від усвідомлення того, що Він зник, вкравши з собою частину її серця…

Сніг все падав, залишаючи сліди в повітрі…Саме в цей момент минулого року Він був поруч з нею, тримаючи її за руку та даруючи їй стільки тепла… «З Різдвом тебе, моя кохана..» — слова, які залишаться в її серці до кінця її днів…Вона відірвалась від світу і живе тим днем цілий рік…Немає вже тих літніх дощових вечорів, тих весняних днів, тієї трави, на якій, лежачи, можна було оглянути все небо..його небо..Але зараз, пройшовши крізь призму буденності,тільки чорно-білими кольорами розмальоване її життя…Вогник в квартирі погас. І так щодня: він все гасне і гасне без жодного спалаху, тліючи в душі і залишаючи гіркий осад в її і так спорожнілому серці. Розлука з вічністю. Розлука з повноцінним життям.

Вийшовши в місто, Ксеня прогулювалась повз прикрашені вітрини крамниць, які були вже давно зачинені, і тільки яскраві барви гірлянд відбивались на землі, покритій  товстим шаром снігової павутинки. Вона наче шукала його… її Марка. Та все марно. Він зник, наче розчинився у темряві.

Але вона все ж вірила..
– Кохана,а скільки солі? — почулося з-за дверей.
– До смаку! — відповіла Ксеня голосом досвідченої куховарки.

Літній вечір вже наближався і все заглядав у вікна будинків, шукаючи шпаринки, куди б можна було впустити свої багряні промінчики і відбитися тінню сонця на різнокольорових стінах. Аромат запашних трав одурманював думки і навіював тепло, іноді намагаючись проникнути в клітини тіла і навіть впустити частинку свого п’янкого «нектару».

«Та,що танцює з вітром… та, що летить за ним…» лунає з радіоприймача..

«Бути вільною і відчайдушно намагатись не відпустити своє власне «Я», адже воно має крила і може злетіти поза межі свідомості, поза межі реального життя. Наче вітер, який зараз бавиться з моїм волоссям…”

Може я вже не в цьому світі?!…

Таня ГОЛИНСЬКА

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

5,608 Spam Comments Blocked so far by Spam Free Wordpress

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>