Архів: Січень 2013

Вдихни повітря із старих кімнат…(Marianna Mortale)

Вдихни повітря із старих кімнат

Та розкажи історію з дощу та пилу

Мені не стерти бруду з моїх ржавих грат

І не відмити від соляри крила

Напевно голосно вночі кричу,

Якщо не спиш й трима мене за руку

Тому й на ранок з кавою, мовчу,

Ховаю в ній свою крихку розпуку

Так голосно і з тріском як з гармат

По швам розходиться безодня

І очі сердцю закричать «Віват!»

А мозок втомлено промовить: «не сьогодні…»

Розм’яклим гравієм склади картину світу

І дощ та пил хай будуть полотном

Усе колись міня свою орбіту

Мою ж керує дощ що за вікном

Відбитками своїх долоней

Ти вирахуєш де я не була.

Торкнусь твоїх холодних скроней

Та пошепки скажу, «пережила…»

 

Сегодня публикуют некрологи… (Marianna Mortale)

Сегодня опубликуют некрологи…

Сегодня ты поймёшь как я пуста.

И список неопознанных героев

Огнём свечи сожгу всего, до тла…

Вчера всё было просто и понятно,

Я улыбалась снегу и плечу

Теперь всё стало горько и отвратно

Ещё секунда и сорвусь, и закричу…!

Я разметаю в клочья все бумаги,

Которые так тщетно берегла…

Я убегу туда, где горы и овраги

Подальше от людей, от мыслей, от себя…

Серебряные нити, хлопья снега

И дым уходит в небо, в никуда…

Я так хочу быть Альфой и Омегой

Но время вышло, кончилась игра.

Сегодня опубликуют некрологи.

Сегодня ты поймёшь, что я не та…

И в списке неопознанных героев

Я в поиске себя найду тебя…

Глаза (Marianna Mortale)

Под звёздным небом в вечер поздний

Дай заглянуть в твои глаза…

Прости мне этот жест серьёзный

Мне не нужны сейчас слова

Коснусь рукою подбородка

Приближусь ближе я к тебе,

Скользну по коже взглядом робко

Лицо твоё так мило мне!..

Я рассмотрю твои ресницы

Запомню каждый их изгиб

И пусть однажды мне приснится

Их мягкий, нежный, томный шик…

Моргни невольно, дай проснуться

Так нереален сладкий сон…

Позволь случайно прикоснутся

К твоим рукам со всех сторон

Вздохни, подумай и головкой

Устало кудрями взмахни,

На взгляд мой нежный свой неловко

С грустной любовью подними

И посмотри…как ты прекрасен!

Я вижу белый млечный путь…

В это мгновенье мир так ясен

Боюсь я вздохом всё спугнуть…

Так тихо, нежно, так спокойно,

Твой взор как утренний туман

С каждой минутой он невольно

Пьянит меня как сон-дурман…

Как долго снились мне ночами

Глаза оттенка дуб-золы

Они горят как ночь – свечами

Мягки, как летний цвет коры…

Они родны мне, пусть и далеки

Без них мой мир, как из песка…

Наши пути длинны, широки,

А мой там, где лежит тоска…

Но счастье есть, оно секундно

И я смотрю в твои глаза…

Моей душе сейчас так чудно,

Мне не нужны сейчас слова…

Ветер (Marianna Mortale)

С рассветом над землёй

Ветер поднялся,

Над лесами летел,

Крутился, смеялся…

Ветвями шуршал

И игрался листвой,

Сдувал перехожих

На пустой мостовой…

Пробегая над крышей —

Скрипел проводами.

Поднимал в небо пыль,

Пролетал под ногами…

Всё нёсся куда-то,

Спешил спотыкался,

Играл облаками

И со свистом смеялся…!

Покатился по полю,

Разбежался, взлетел…

Покрутился немного,

Тракториста задел

И понёсся играть

Над просторами моря,

На волнах колыхаться,

Заглушать шум прибоя,

Чтоб обессилев упасть

На мокрый песок

Посмотреть как рыбачит

Моряк-старичок…

И сонно зевнув

Возвратиться домой,

Чтоб с солнца восходом

Начать день другой.

Не той час (Кремінь слова)

Життя…

Доля…

Ідеал…

Кохання….

У кожного свої стовпи , на яких тримається

світогляд… Будувати певну модель певної

замкнутої чи відкритої системи

понять-марно…кожна спроба приводить до

стіни…

Душевний неспокій знову привів мене до

старту…цей марафон…фініш…зупинка

серця…ні…

В кожного той світогляд,ті стовпи на яких він

похитується…в кожного є слабке місце…але

причім тут все це…

Хочеться сказати про це…хочеться сказати про

то…і за цими цілями всерівно буде ховатись

моя слабинка…стовп,який зламався….

(Надіюсь ця модель не буде настільки

безглуздно виглядати,вона здається мені

доволі чіткою)

В моєму віці, здається що все знаєш, що багато

чого зможеш…Мені це здавалось раніше…Тепер

ж все краще розумію що скільки ще чекає

потрясінь…для когось це звичайна тимчасова

проблемка,для мене дещо більше…Лишилось

розібратись чому…Важко втриматись від

конкретизацій, потрібно приховати,

справитись,тримати в

собі,перебороти,переварити…

Зупинитись на своїх проблемах чи спробувати

витягнути якусь загальнішу користь з мого

потрясіння?)

Досвід чужих років заспокоює, вказує на таку

примітивність всіх цих проблем і інших

негараздів,все зосереджує на загальних

соціальних засадах…

Не ті часи,не ті ідеали,не ті мрії….все не

те…все земне мертве,тлінне…все

тлінне,інколи красиве але все воно

гасне…гасне…все викривається…

Розумієш, що пройдуть роки…і якщо ці рядки

попадуться знову на очі- я усміхнусь і

подумаю: «яким же був дурачком»….Так я зараз

це розумію) Тобто по ідеї нічого не

зміниться…я залишусь все тим же наївним

орендатором нещасного клаптика долі в цьому

часі…Коли надії на магічну силу людських

емоцій, на силу обіцянок і надій ламається як

стержень олівця,яким мені було слід писати

все це,а не друкувати в пориві емоцій і

спогаді, знову опиняєшся немов в темній

кімнаті…

Непрогядна темнота…після осліпляючого

світла щастя, погляду)…

Оглянутись…немов збоку спостерігати за

нами…і кричати собі- «це не буде тривати

вічно,це не назавжди,не вір нічому,не

відкривайся повністю»…але навіть якби я зміг

сам себе почути…я б пропустив цю пораду…І

думаю зрозуміло чого…

Піднявшись раз…не хочеться бути внизу…а

прийдеться…а прийшлось)

І кожен день, чи ранок я дивлюсь вгору…і думаю

«там неймовірно»…Я там літав…там

перехоплювало подих…

Коли хочеться кричати,коли смієшся,коли

хочеться кружляти,коли в мозку відбувається

щось незрозуміле, думки розлітаються…І ти

розумієш, що навколо все не те…

І коли правда не буде відкритою…коли не

лишаться вже нічого, лиш з дивним для всіх

виразом обличчя дивитись в гору і бачити те,що

бачили ми…

Я ніколи не змирюсь з цим устроєм…він мене

бісить,злить…цей фальш…ця непостійність…ця

хиткість…Тільки не я…я не дам цьому

забратись до мене в свідомість,в спосіб мого

мислення,в спосіб мого життя. Я знайду ту

дорогу , на якій не буде ні тіні сумніву і

брехні…Я дотримаюсь того витриманого

еталону правди та справедливості в усіх

діяннях…

Скільки ще брехні там чекає…я бачу все це…і

єдиним оазисом в моїй блукаючій душі буде

розуміння того, що діявши по правді , я зумію

пронести залишок щастя , яке я пережив, до того

часу коли я зможу назавжди залишитись

там….куди я завжди напрявляю свій погляд…

І хоча мені всерівно не вдалось викрити

повністю хоча б одну чітку думку, я зумів

трішки просунутись вперед через цю трясовину

ненависті,болю і зневіри…І що серед усього

цього шлаку і другосортних формулювань можна

прослідкувати дуже суттєву суть – я нічого не

розумію в цьому житті,але хто сказав що це моя

мета?)…В цьому житті за деякиим досвідом не

лишилось і сліду від того, до чого я так

прагнув…

Але все це настрій…все це тимчасово…і ця

зневіра також тимчасова…і вже декілька разів

вертався на цей старт…напевне вернусь і ще…і

така от закономірність…але серед усіх циклів

незмінне одне – ні слова брехні…сказаного чи

написаного….це мало чим я можу

похвалитись…але хто зможе розгледіти серед

усього цього те, чим осліплений я…чи

просвітлений….

Але тільки сліпець буде твердити таке….

І ми знову вернулись туди, звідки почали…І

перед стартом ‚я знову скерую свій погляд

назустріч сонцю….усміхнусь …закрию очі на

декілька секунд і начну новий марафон до

зупинки серця…до декілька секундного

відчуття невагомості…після його знову

закони гравітації чи реалії життя знову

пустять вниз з усім земним і неземним

прискоренням в ту ж темноту…з якої вихід

кожен раз буде знаходитись все

скоріше…спроба за спробою…удар за

ударом…зупинка за зупинкою…і той же погляд

вгору ‚що буде кожен раз відбирати сили … і

дарувати важку усмішку…прикриття…

Пробач мені, життя (Кремінь слова)

Пробач мені,життя

що не ціную тебе

що подихи марную

що погляд свій спрямовую туди

куди мабудь не слід

туди де розуму свободи

не прибавить

де любов до тебе забира

і знаю я

що не гра

і що життя-дорога не одна

не сотні

та куди ж прямую я?

і чи туди це точно?

сумніваюсь

та зрозумів це пізно

чи може?

запізно не буває?

всерівно дивлюся прямо

і віри я собі не йму

що сонце в спину світить

на свій покій заходить

 

чи може слід нам

розум з серцем

розвернутись…

чи прямувати далі

скрізь тьму життєву

де лячно серце так

ритм свій відбиває

де розум сном міцним

так швидко засинає

владу над серцем

надовго полишає

і як в тій вічній мерзлоті

в муках ран сердечних

де заснути значить

ніколи не проснутись

де не відкрити очі-

навічно щастя зберегти

 

та всі слова ці популярні

всім відомі і здавалось б

зрозумілі

та не тут то було

не там звучало

неправильно сприймалось

й трактувалось

бо є слова — говорить розум

і слова , які серце нам кричить

і ті, які розум не почує

і ті ‚які серце не спинить

для тебе битись …

Тоді (Кремінь слова)

коли навколо все ніщо

коли в душі верх дном

коли думки уже не ті

а для щастя потрібні миті

 

коли не знаєш де є ти

коли знаєш де тебе нема

коли потрібно просто йти

а ти не бачиш навіть носа

 

коли тьма бере тебе

коли завмерло все

коли для подиху сил нема

а міняти щось уже пора

 

коли ти розумієш все

коли нічого знати легше

коли очі закривати

а щоб болю не відчувати

 

коли на мрії серце не ведеться

коли надії мозок дає

коли віра відмовляє у кредит

а якось все та обернеться

 

коли образи стануть чіткими

коли дотик імпульс кине

коли зійде та моя зоря

а бажання я не загадав

 

та ніщо не змінить стан речей

все що має зникнути- пропаде

все що возродитись має — оживе

а правда ніколи мене не зрадить

і в серці щастя заживе

 

заживе, квітнути начне

 

та краще мріять зупинюсь

світ сміятись перестане

спокій неспокієм замучить

останній дух із мене пустить…

 

ви мізки свої не напрягайте

чого побачить тут не слід- не знайдете

а що заставить зрозуміти — сховається

та ви й того шукати перестаньте

чого ж вам *ірньою маяться)

Сердечна Сатира (Кремінь слова)

Я вас, дівок, не розумію

і знаю не один такий от я

і серцем дурно так вам вірю

вічна біда моя така

 

та все ж колись вернеться

і стане на круги своя

знедолений щастям запасеться

і біль дарована мені вже не моя

 

як розум нижній до вас приходить

навколо казна що

і ось тут до мене вже доходить

не туди думками занесло

 

що світ не той яким я бачу

і слова не ті що говорю

і все давно вже я пробачив

хай щастя вам прийде,молю

 

бо в дні буденні розум косить

тримати глузд вже не буду

розчарування світ приносить

до нього більше не ввійду

 

Ви так ще не кохали (Кремінь слова)

ви так ще не кохали

коли живуть немов одне

закохані чудові двоє

 

ви так ще не кохали

за руки серцями тримали

себе від всього

 

ви так ще не кохали

щоб подих свій віддали

за її дотик знову

 

ви так ще не кохали

зрозумів, побачивши

ось моя доля

 

ви так ще не кохали

що в сні чудовому

твоя реальність

 

ви так ще не кохали

що очі усміхнені її

твоя відповідальність

 

ви так ще не кохали

що все навколо

потрібне,уже не моє

 

ви так ще не кохали

коли в реаліях сурових

таки щастя власне збудували

 

ви так ще не кохали

коли вже світ для вас

це погляд ніжний

 

ви так ще не кохали

ви не світились

вас не оминало…

 

ви так ще не кохали

бо якщо кохали

вас тут немає

 

бо якщо кохали

мене пробачте

 

бо якщо кохали

то я сліпець

якого жаліти, напевне

вже немає сенсу

бо якщо кохали

та ви любили

жили й вірили

і були й будете

але не тут

 

ви так ще не кохали

чи може я?

себе обманюю і тут

пишу,не розумію правди?

та ні…

ви так ще не кохали

бо якщо любив не я

тоді не місце тут мені

і значить живу в чужому сні

ви так ще не кохали…