Архів: Грудень 2012

А я чекатиму вічність на тебе (Христина Камінська)

А я чекатиму вічність на тебе.

Навіть коли буду жити на небі

Я буду любити рук твоїх ніжність,

Одному тобі я віддам свою вірність.

Я завжди пам’ятатиму спільні моменти,

Очі твої як щастя ферменти.

Твої слова — голос надії,

З тобою діагноз “страждання” не діє.

З тобою найкраще, ніж з будь-ким на світі

Спостерігати за сонцем в зеніті.

Без тебе німіють покусані губи

І мимоволі зціпивши зуби

Даєш волю смутку в обіймах подушки,

Немає кому прошептати на вушко,

Теплі слова без серйозного змісту,

Коли погасило свої вогні місто.

Немає кому цілувать мої скроні,

А твого тепла так прагнуть долоні.

Без тебе не хочу, без тебе не вмію,

Без тебе в житті я згублю свою мрію.

І якими б не були життєві дороги,

Які б нам не випали долі вимоги,

Навіть коли буду жити на небі,

Знай, все життя я чекала на тебе!

Не торкайтесь моєї руки (Христина Камінська)

Не торкайтесь моєї руки

І не змушуйте більше страждати.

Пролітають стрімко роки,

А я не маю про що писати.

Сюжети вичерпало життя,

Зупинився годинник невтомний.

Не врятує нас більше весна,

Якщо вітер у серці холодний.

Ми дійшли до критичної точки,

Тишина досягла апогею.

Ми забутої правди сини і дочки,

Прокляті й зраджені нею.

Заважає щось дихати вільно,

Душу здавлює юний неспокій.

Не чекайте на зміну сюжету,

Світ давно вже забув про спокій.

Нащо брешем про запах ванілі,

Ідеали формуєм з нічого,

Нас не навчили чинити як треба.

Діти покоління нового,

Ми всього лиш актори без ролей,

Ще не кожний знайшов своє місце,

І розбивши мільйони долей,

Знайдемо де треба осісти.

Не чекаючи дива із неба,

Замовляю в навушники джаз.

Не чиясь я давно вже потреба,

Залишилось забути про вас …

Холодне сонце залило небо (Христина Камінська)

Холодне сонце залило небо,

Твої слова десь печуть у грудях.

Коли ти поруч, нема потреби

Тебе шукати в зустрічних людях.

Коли ти поруч, нема потреби

Писати вірші, складати рими.

У мого серця одна потреба –

Тебе любити,  тобою жити.

Нехай самотність тікає з міста,

Їй вже не місце у моїй спальні.

Занадто довго колись терпіла,

Її зневагу, німу й безжальну.

Занадто довго тебе чекала,

Щоб відпустити на розсуд долі.

Занадто дорого я платила

За своє щастя дешевій болі.

 

Безлика осінь втомлена дощами (Христина Камінська)

Безлика осінь втомлена дощами

Під стук підборів в ніч проникне стиха

Та що ти тямиш, що ти твориш з нами,

До чого нам твоя горда і пиха.

Навіщо смалиш холодом в обличчя,

В долоні вітром, протягом у груди,

Ми за порогом нового десятиріччя

А ти як вперше людські душі студиш.

А ти безбожно заклинаєш небо

Ти закриваєш його сірим покривалом

Та ж зачекай, спішити так не треба

З своїм щорічним жовтневим карнавалом.

Порадуй краще листям під ногами,

Золотаво-шелепучими стежками,

Яскравим сонцем, хай хоч і холодним

Над безіменним грішним світом

давно теплом напівголодним.

А знаєш, я люблю, коли інверсія у реченнях (Христина Камінська)

А знаєш, я люблю, коли інверсія у реченнях,

Кохання в серці, а речі на полицях.

Коли життя у різних його версіях,

Збережене в оточуючих  лицях.

Коли буденність зіграна святково,

Одне за одним змінюються явища.

Коли хороше стається випадково,

А сміття не залишає межі звалища.

Бо все що цінне в нікуди не зникає,

А на скрижалях пам’яті карбується навічність.

Бо той хто любить про зайве не питає,

А чесно відданий не йде на гидку підлість.

Ти залишиш проблеми на завтра (Христина Камінська)

Ти залишиш проблеми на завтра,

Підеш на кухню і вип’єш кави.

Який вже день ти чекаєш свята

І ароматні готуєш страви.

Міняєш квіти у синій вазі,

Так ніби їх тобі хтось дарує.

Пісні співаєш аж серце мліє,

А він не чує… Ніхто не чує.

Який вже вечір ніг не шкодуєш,

Безжально топчучи тротуари.

Ти свою радість чужим даруєш,

В повітря сиплеш солодкі чари.

Ти загадкова й така заплутана,

Таких як ти щиро люблять діти,

До рук людських зовсім не приручена,

І незнайомим даруєш квіти.

Ти полохлива, ти перелякана,

Чужими бідами вдосталь сита.

Ніхто не знає хто ти насправді,

Таємна леді, любов’ю вмита.

Життя поза статусом (Олеся Глібка у співавторстві з Володимиром Праймом)

Нова релігія інтернет і акаунт фейсбук.
А сутінки, захід, кому це потрібно?
Тепер смс-ки приємніший звук,
А слухати птаха для них жалюгідно…

Адже він не прочитає хіп-хоп.

Голос трави — інший голос.
Плюють на традиції діда.
Танцюючи золотий топчуть колос.
Вічні он-лайни ознака їх літа.

Це вже не життя – сурогатство.

Стосунки лиш з першої спроби.
Любов — одна ніч і все досить…
Вимирають людей чисті породи.
Душа ж почуттів слізно просить.

Хіба у порно знайдеш старанність.

Чуття-поверхневість, любов паблік-лайфу.
«Кохаю назавжди» секунди триває.
Пусті балачки чомусь так їм по кайфу.
У тисячах «люблю» їхня щирість згорає.

Непристрасті, обману їх повні обійми.

Примат чи людина? обирай свою роль!
Життя? Існування? Твоє лиш бажання.
Сім’янин чи лицемірного стада король?
А смак справжнього відчував ти кохання?

Живи, а не існуй лиш у статусах.

Надіслала Олеся Глібка

Шлях для двох (Олеся Глібка)

Осінність тепла вже заснула.
Холодна мряка за вікном.
Ліниво пледом огорнула
Ногу на ногу під столом.

Так зимньо. Холодно. Замерзла.
В думках сьогодні тільки ти.
Уся невпевненість десь щезла -
Ніхто не розведе мости.

Мені б в твої обійми впасти
І заховатись від дощів.
Проміння посмішки ковтати
Тонути в сяйві почуттів…

Світанки. Сонце зустрічати
В твоїх обіймах. І завжди
Так ніжно й палко цілувати
Вуста кохані… назавжди…

Іти собі рука об руку
Стежиною життя для двох…
Вслухаючись до серця стуку
Без болі, фальші та тривог…

Танець (Олеся Глібка)

Мелодія і тихий стук.
Стук серця розриває груди.
Тіло торкнулось томних мук
І кров розлилася усюди.

І доторк цей — гарячий струм.
Їх в парі двоє, тільки двоє.
В очах холодно грає сум…
У образу вони в неволі.

А серце щастя відчуває.
І дихання біжить вперед,
І ніжно так вона кружляє
В його руках, наче букет.

Ця сила рук і… невагомість…
І мрія в музиці пливе.
Вогонь пробрався у свідомість.
Щось ніжне венами тече.

Прощання (Олеся Глібка)

Закінчена історія.
Минулим за плечима і
Вогником залишеним в душі.
Так тьмяно Сонце сяяло,
Коли ми знов прощалися…
Прощалися жорстоко, у тиші.
А сльози та емоції
Топили душу болісно,
Топилися надії всі, думки.
Вогнем жорстоким, жадібним
Пала любов і грація
Моєї, вже пропащої, душі.
А серце рвало груди і
Хотіло заспокоїтись,
Упавши до обійм твоїх міцних.
Нажаль, та не судилося…
Й сама я залишилася…
Згорати у емоціях своїх.